Генезиз криміналістичного документознавства

Досліджуючи будь-яку сферу, неможливо оминути її історичну сторону. Криміналістичне документознавство не виникло саме по собі, зрозуміло, що для цього була необхідність, зумовлена потребами тодішньої практики кримінального судочинства. Питання історичного характеру мають важливе значення для комплексного розуміння теми, оскільки дозволяють простежити всі етапи формування та становлення криміналістичного документознавства, виявити певні закономірності та, навіть, здійснити прогнозування подальшого розвитку даної галузі.

На сьогоднішній день криміналістичне документознавство – це система знань, а джерелом усякого знання є суспільно-історичний процес розвитку людського суспільства, суспільна практика, а головним його виробником – наука [9, с. 263].

Зрозуміло, що криміналістичне документознавство, як окремий напрямок, офіційно окреслилось в рамках науки криміналістики, а тому його становлення тісно пов’язанні з виникненням і розвитком останнього (криміналістики). Але, на початковому етапі формування криміналістика ще не мала власної узагальненої системи знань, вона активно використовувала методологію та здобутки природничих, технічних і суміжних з ними юридичних наук, а остаточне виділення криміналістики відбулося лише наприкінці ХІХ ст. Проте це не означає, що криміналістичне документознавство до цього моменту не існувало чи не функціонувало.

Широке використання письмових документів у житті людини супроводжувалося, супроводжується і буде супроводжуватися різними їх підробками. Згадки про підробки документів сягають ще часів Стародавнього Риму. У Стародавньому Римі підробка документів, навіть, набула ознак масовості, підробки зазнавали різні цивільні договори, а особливо заповіти. Зважаючи на таку проблему у Римі, при судах, почали використовувати спеціалістів, які досліджували почерк та факт втручання у первісний зміст документів [42, с. 16]. Такі факти дозволяють зробити припущення, що дослідження підроблених документів є одним із найдавніших видів криміналістичних досліджень.

Явище підробки документів мало своє місце й в історії Київської Русі. Згадки про це містяться у Псковській судній грамоті (ХІV ст.), у якій зазначається, що: «Князь та посадник не повинні оголошувати недійсними грамоти, що складені за формою, але підроблені. Грамоти і дошки, провівши істинне дослідження, повинні у судовому порядку визнаватися недійсними» [49, с. 314]. Також дана норма дозволяє зрозуміти, що на Русі була передбачена окрема процедура «істинних» досліджень документів, а отже й були «експерти», які таке дослідження здійснювали, зазвичай це були дяки та каліграфи. Оскільки в той час не було єдиної науки, яка б розробляла і систематизувала знання пов’язанні з підробкою документів, то можна зробити висновок, що особи, які здійснювали дослідження документів опиралися, в першу чергу, на власний досвід та індивідуальне бачення, а отже й факт істинності їх висновку піддається сумніву.

Починаючи з 1550-х років у Парижі починає функціонувати навчально-дослідна установа, яка об’єднувала фахівців з дослідження документів та навчала даному ремеслу інших. Після проходження навчання та відповідних іспитів особі присвоювалося звання «присяжного майстра письмознавця з дослідження почерків, рахунків і розписок, які були об'єктом суперечок у суді [43, с. 6]. Це було принципово новим явищем для ще не сформованого судового документознавства, що дало поштовх для подальшого розвитку даної сфери та виведення її на якісно новий рівень.

1604 рік є визначним для криміналістичного документознавства, адже саме в цьому році, в Парижі, було опубліковано першу друковану працю з дослідження документів – «Поради з розпізнавання підроблених рукописів, порівняння почерків і підписів для того, щоб уміти бачити та виявляти різноманітні підробки; з докладним і повним поясненням мистецтва письма; про те, як розпізнавати та розшифровувати приховані й таємні письмена», за авторством Ф. Демеля [38, с. 40-41].

У 1665 році у Парижі, друком виходить книга Ж. Равено під назвою «Трактат про підробки». Ж. Равено входив до складу об’єднання фахівців з дослідження документів, а тому дійсно володів необхідними знаннями та мав досвід роботи з підробленими документами. Парадоксально, але весь тираж даного посібника було знищено, у 1670 р. за наказом короля. Причиною таких дій стали побоювання представників судової влади, що «Трактат про підробки», в першу чергу несе користь особам, котрі підробляють документи, а не експертам [15, с. 158]. З таким рішенням, звісно, можна не погодитися, адже якщо книга дійсно мала великий обсяг необхідної інформації про підробленні документи та могла стати в нагоді не лише спеціалістам, а й зловмисникам, то щоб уникнути останнього, як приклад, достатньо було обмежити до неї доступ, тобто перевести її в клас спеціальної літератури для працівників тодішніх правоохоронних органів.

Також в першій половині XVII ст. починає розвиватися наука графологія,– наука, яка вивчає почерк, з метою визначення характеру, здібностей і нахилів людини, а також теорія, згідно з якою з почерку людини можна судити про її характер і навіть зовнішність [10, 260]. Першою друкованою працею, яка детально дослідила питання зв’язку почерку та особистості людини, прийнято вважати книгу італійського лікаря К. Бальді – «Роздуми про спосіб вивчення якостей і звичок того, хто писав, за його письмом» (1624 р.) [31, с. 3]. На сьогодні графологічним дослідженням привертається не значна увага, оскільки в дорадянську та радянську добу даний напрямок зазнав сильної критики, так і не встигнувши сформувати наукову базу. Радянські вчені не підтримували графологів, а їх судження вважали недостатньо аргументованими та інтуїтивними.

Г. Гросс, щодо питання графології зазначав: «Одні будують з дослідження почерку особливу науку (графологію) та вважають, що висновки цієї науки не повноцінно оцінені, а інші вважають такі висновки плодами їхніх вигадок або, принаймні, перебільшенням» [14, с. 278].

Відомий криміналіст С.М. Трегубов, стосовно графології зазначав наступне: «Найнебезпечнішим і шкідливим щодо повного перекручування істини є виконання експертизи графологами чи психо-графологами, як вони іноді себе називають. Стосовно цих обізнаних осіб А. Бертильон говорить, що дослідження їхні «зводяться до нової галузі окультизму й можуть вважатися приємною грою чи забавкою, але не більше». І справді, методи цієї псевдонаукової школи, що ставить властивості та характерні ознаки почерку в безпосередню залежність від індивідуальних особливостей характеру й психології певної особи, не мають жодної наукової цінності та застосування їх у судовій експертизі має бути рішуче відкинуто [68, с. 167].

На нашу думку, графологія має право на існування в системі криміналістики, оскільки низка закономірних зв’язків ознак почерку і психологічних ознак особи, що писала, все-таки існує, проте ми погоджуємося з думкою, що використовувати графологічні експертизи в ході вирішення судових справ є недоцільним, адже залишається велика імовірність припущення експертної помилки, що є недопустимим в умовах сучасного судочинства.

Значну увагу судовому почеркознавству приділяв й відомий французький криміналіст А. Бертильон, який розробив методику ідентифікації почерку, яка засновувалася на виділенні типових елементів почерку, його особливостей (прикмет), їх однакового опису. Він переніс на почерк розроблену раніше ним методику антропометричної ідентифікації. А. Бертильон дійшов висновку, що почерк кожного індивіда має свої відмітні риси й ознаки письма, котрі особа, що підробляє почерк, не може відтворити повністю. Навіть не бажаючи того, він вносить у підробку особливості власного почерку. У 1898 р. була надрукована його книга «Порівняння почерку та графічна ідентифікація» [44, с. 453].

Роботи присвяченні дослідженню почерку значною мірою вплинули на формування наукового світогляду Є. Ф. Буринського. Базуючись на них, він узагальнив і систематизував різні міждисциплінарні наукові дані про почерк. Особливу увагу було приділено механізму формування почерку, його патологічним змінам і методам наукового дослідження. Він заклав наукові основи судового почеркознавства, визначив завдання та перспективи подальшого формування цієї галузі [38, с. 45].

Поряд із судовим почеркознавством, розвивалася і сфера техніко-криміналістичного дослідження документів. Зокрема, в окремих джерелах вказується про поширеність таких досліджень у Російській імперії. Мова йдеться про діяльність Іванівської площі в Москві, де експертною діяльністю займалися піддячі, які володіли спеціальними знаннями та підпорядковувалися Стрілецькому приказу [25, с. 51-52].

До кінця ХІХ ст. у Російській імперії не існувало спеціальних експертно-криміналістичних установ. Для виконання експертизи, зазвичай, запрошували банківських чиновників, викладачів каліграфії, граверів і навіть секретарів різних канцелярій, зокрема й секретарів поліцейських установ, тобто осіб, які не мають ані спеціальних знань, ані необхідної підготовки до складної справи вивчення документів. Висновки експертів цієї категорії мають випадковий характер [68, с. 166].

Проте, після судової реформи 1864 року, було визначено коло осіб, які могли проводити експертизу, але цей перелік не був вичерпним. Згідно ст. 326 Статуту кримінального судочинства в якості «знаючих» осіб можуть виступати лікарі, фармацевти, професори, вчителі, ремісники та інші особи, які мають спеціальні знання і набули особливого практичного досвіду [63, с. 136]. Тобто, робився акцент на конкретній професії та практичному досвіді «експертів» в окремих областях знань.

Певна експертна діяльність велася в Російському технічному товаристві, де у 1878 р. був створений п’ятий відділ, який займався фотографією. Відомі російські фотографи виступали як експерти з технічного дослідження документів [12, с. 12].

Серед монографій початку ХХ ст. особливого значення набула праця Є.Ф. Буринського «Судебная экспертиза документов, производство и пользование ею» [8]. Є. Ф. Буринський, спираючись на здобутки та можливості фотографії, розробив і запропонував для використання в криміналістичному дослідженні документів низку методів, таких як зйомка для розділення кольорів, багатократного збільшення позитиву тощо. Вони й сьогодні успішно використовуються в практичній діяльності під час виконання техніко-криміналістичних досліджень.

На початку XX століття з'явилися роботи із застосування ультрафіолетових променів для виявлення підчищень і травлення, інфрачервоних променів – для прочитання невидимих (залитих або замазаних) текстів, відбитків печаток і штампів, у яких неможливо прочитати текст, з дослідження чорнила, олівцевих штрихів, сургучу та клею. У 1910 р. в США була опублікована велика монографія енциклопедичного характеру, підготовлена А. С. Осборном, – «Документи, що викликають сумнів» [38, с. 48].

Першою криміналістичною установою в Росії була судово-фотографічна лабораторія при Петербурзькому окружному суді, яку створив на власні кошти Є.Ф. Буринський. Згодом її було розформовано (1912р.) і реорганізовано в кабінет наукових-судових експертиз, підлеглий прокурору Петербурзької судової палати [12, с. 13-14]. Дещо пізніше аналогічні кабінети почали функціонувати у Москві, Києві та Одесі.

На превеликий жаль, велику кількість інформації про діяльність експертних кабінетів було втрачено через події 1917-1921 років. Із звітів опублікованих в літературі, за різними підрахунками, відомо, що в середньому за рік дані експертні установи проводили понад 300 різних експертиз, в тому числі й техніко-криміналістичні [25, с. 86].

Тобто, як бачимо, уже на початку ХХ ст. криміналістичне документознавство, практично, являло собою цілісну систему знань, адже було розроблено ряд методик з дослідження документів, які ґрунтувались на використанні знань фізики, хімії, математики тощо; друком вийшло ряд визначних наукових праць, зокрема таких авторів, як: Бертильон, Трегубов, Буринський, Осборн та ін.; функціонували окремі установи, які могли проводити експертні дослідження документів; питання експертної діяльності знайшло свої відгуки і у нормативно-правових актах.

В післяреволюційний період дослідження в сфері криміналістичного документознавства продовжилися. 1925 року на базі колишніх кабінетів науково-судової експертизи було створено інститути науково-судової експертизи [12, с. 15]. Так, вперше сформувалася плеяда українських вчених-криміналістів, які отримали змогу займатися плідною науковою-дослідною діяльністю. Зокрема, М.С. Бокаріус (очолював Харківський інститут науково-судової експертизи), С.М. Матвєєва (очолював Одеський інститут науково-судової експертизи), В.І. Фаворського, Н.А. Петрова, Ю.С. Сапожніков (перші директори Київського інститут науково-судової експертизи) та ін. Завдяки праці даних дослідників було закладено вектор подальшого розвитку не лише судового документознавства, а й всієї криміналістики.

Наступний етап розвитку пов’язаний з науково-технічним прогресом (використання ЕОМ; електро-оптичних перетворювачів тощо), досягненнями фізики та хімії (поява дифузно-копіювальних методів; кольороподілу; фотометричні вимірювання тощо). Аналізуючи літературу, яка характеризує даний період, можна зробити узагальнення, що криміналістичні установи активно функціонували та займалися науковими розробками, з’явилися нові іменна, які зробили значний внесок у галузь судової експертизи, зокрема Б.Р. Киричевський, Є.Ю. Брайчевська, М.М. Зюскін та ін. [11; 12; 13; 42].

У період 70-80-х pоків XX ст. криміналісти звернули свою увагу на дослідження текстів, надрукованих з використанням знакодрукувальних приладів. Внаслідок чого в світ вийшла друкована праця В. М. Палій «Криміналістичне дослідження документів, виготовлених за допомогою знакодрукуючих пристроїв» [48]. В даній роботі було систематизовано та узагальнено ознаки, характерні для кожного виду знакодрукуючих приладів, що тоді існували.

На початку 90-х pоків минулого століття в практику дослідження документів широко залучаються лазерні методи порушення люмінесценції, що дають змогу одержувати позитивні результати при відновленні витравлених, згаслих, залитих і замазаних записів, відбитків печаток та штампів, встановленні послідовності нанесення пересічних штрихів тощо [38, с. 52].

Підсумовуючи можна сказати, що ХХ ст. є періодом активного розвитку та становлення криміналістичного документознавства, яке виокремилося в окрему систему знань, ставши невід’ємною частиною криміналістики. За цей час було проведено ряд досліджень та зроблено низку фундаментальних відкриттів, які визначили подальший шлях розвитку криміналістичного документознавства. Так, А.В. Іщенко зазначає, що «лише за період з 1938 по 1995 роки було підготовлено понад 60 кандидатських дисертацій з проблем документознавства, що складає 22,2 % від загальної кількості дисертацій з проблем криміналістики [26, с. 63].